Природні календарі Європи дуже подібні, від теренів України, аж до Атлантики культура споріднена, традиції і звичай дуже подібні за багатьма ознаками.
Передумовою практично всіх етнічних, народних, природних свят є прив’язка до природного календаря, сьогодні мова піде про свята, які припадають на кінець весни-початок літа.
Як відомо, останній місяць літа — це травень. Ще з сивої давнини наші прадіди називали його «пролітень», тобто проміжок часу між весною та літом. А ще, в нього були такі найменування, як «громовик», «росяник», «травник». І пов’язані ці назви, звичайно, з травою, листям, чудодійними травневими росами. Місяць травень — особливий весняний місяць. Місяць дощовик, пісенник — бо дзвінко співають птахи. Не дарма ж мовиться, що травнева роса для коня краща од вівса.
Травень — чарівний місяць буяння життя в природі, яскравості барв, справжнього тепла, надій на добрий урожай та на кращу долю. Повітря напоєне пахощами бузку, земля заквітчана барвистими килимами та лісовими озерцями ніжних конвалій.
Це одна з найулюбленіших багатьма квіточок травня. Дивлячись на конвалію, здається, ніби маленькі дзвіночки ось — ось задзвенять музикою весни.
У календарному циклі східних слов’ян травнево-червневий період був пов’язаний із троїцько-русальною обрядовістю, в основі якої знаходилися магічне заклинання врожаю та культ рослинності.
Християнське свято Трійці, що святкують на 50-й день після Великодня, у народі називали Зеленими святами або Святою неділею. Цьогоріч (2024 рік) свято Трійці збіглося з давнім язичницьким святом Купала. У цей день українці обов’язково прикрашали хату, господарські будівлі та подвір’я зеленими гілочками дерев — верби, клена, липи, акації, береста, ясеня, горіха, дуба тощо. Таке рослинне оздоблення оселі і двору називалося «клечанням» або «маєм». Гілки дерев ставили біля вхідних дверей, образів, вікон, на воротях, встромляли у стріху. Одночасно підлогу встеляли пахучими травами — м’ятою, осокою, пижмою, любистком, татарським зіллям тощо.
На Зелені свята люди провідували на кладовищах своїх померлих родичів, влаштовували панахиди й колективні поминальні трапези. Окремі троїцькі обряди мали яскраво виражений аграрно-магічний характер. З доби язичництва, очевидно, походить звичай встановлювати зелені гілки на хлібних нивах, що нібито охороняло їх від будь-якої шкоди. Зі свого боку, православне й уніатське духовенство приурочувало до Зелених свят хресні ходи із метою освячення хлібів.
Пережитки глибокої старовини зберіг звичай «водіння Куста», характерний для західних районів українсько-білоруського Полісся. Він має давнє слов’янське коріння і функціонально пов’язаний із болгарською «додолою» Головними компонентами цього обряду, який згадується ще в літописах XII ст., була церемонія прикрашання «Куста». Дівчину або дівчинку вбирали в зелені гілки дерев і у супроводі гурту дівчат урочисто водили селом, відвідуючи кожен двір, щоб виконати господарям спеціальні привітальні «кустові» пісні. Глибинний зміст обряду полягав у забезпеченні щедрого врожаю.
Поліському «кусту» близький за змістом інший троїцький обряд українців — «тополя», поширений, зокрема, на Полтавщині та Сумщині. Дівчата обирали між собою «тополю», підв’язували її руки до палиці, прикрашали зеленню і квітами і з піснями вели в поле:
«Стояла тополя край чистого поля.
Стій, тополенько, не розвивайсь,
Буйному вітроньку не піддавайсь!»
На лівому березі Дніпра, у Переяславському повіті, на зелений тиждень молодь влаштовувала гуляння навколо ігрового дуба. Так називали довгу жердину з прикріпленим угорі колесом від воза, обвитим травами і квітами. Ігровий дуб влаштовували на вигоні або сільському майдані в клечальну суботу напередодні свята. Прикрашаючи його, співали:
«Розвивайся, сухий дубе,
Бо на тебе мороз буде.
— Я морозу не боюся,
Прийде весна — розов’юся!»
Ще слов’янами-язичниками дуб вважався священним деревом. Оскільки він розвивається пізніше від інших дерев, в уявленнях наших предків це символізувало прихід літа.
Ще одним святом пов’язаним із цим періодом був Белтайн, який святкують, починаючи з ночі на 1 травня (за традицією, протягом 5–7 днів) вшановує життя і знаменує справжній початок літа. Як проміжне свято Колеса року. Це кельтське свято, яке було поширене майже по всій Європі, де власне і проживали кельти. Белтайн знаходиться рівно посередині між весняним Рівноденням (Остара) та літнім Сонцестоянням (Літа). Це час, коли дні стають усе довшими, а сила Сонця невпинно зростає. Після Самайну та Імболка, Белтайн — це час, коли починають розквітати квіти, і всі рослини насолоджуються сплеском росту. Разом із розквітом природи, розквітає і людський дух, і ми можемо стати енергійнішими і жвавішими в міру наближення Белтейна.
Традиційно, Белтайн святкує момент, коли Земля і всі її створіння досягають піку родючості. Воно знаменує, коли минає загроза заморозків, і можна безпечно сіяти насіння та обробляти землю. Крім того, худобу переганяли між двома вогнищами, щоб властивості полум’я і диму благословили худобу і принесли плодючість стаду, а також запобігли хворобам і з’єднали її із сонцем.
У Німеччині перше травня — це веселе, галасливе й шумне свято Maifeiertag.
Свято дійшло до нас із середньовіччя. Починається воно напередодні, у Вальпургієву ніч, яка вважається шабашем нечистої сили. Назва свята походить від імені християнської святої Вальбурги. У селах у Вальпургієву ніч проводилася магічна церемонія вигнання відьом: люди розпалювали багаття, на яких іноді спалювали солом’яне опудало відьми, обходили будинки з факелами, дзвонили в церковні дзвони. Вважалося, що трави в цю ніч мають магічну силу. В Ейфелі на Вальпургієву ніч і в наступні ночі дзвонили в церковні дзвони, «щоб відігнати відьом». Крім общинного дерева, майже повсюдно було прийнято розміщувати невелике деревце або кущ під вікнами улюблених дівчат або вчителів, священників та інших шанованих осіб у селі. Наприклад, перед будинком по-сварливому ставили терен, у пліткарів — тополя, у ледачих — черемху, у легковажних — вишневі гілки тощо. Найганебніше було, коли перед будинком ставили солом’яне опудало з фалічними атрибутами або садили на кілок свинячий гній, а від хати до хліва розкидали полову. «Ледачого солом’яного хлопця» одягли й на жінку, у якої до 1 травня ще не було порядку.
До речі, Вальпургієву ніч святкують і у Франції, і в країнах Скандинавії.
Батраки, що працювали всю зиму, саме на перше травня звітували про стан господарства, тому цю ніч присвячували «підтягуванню хвостів», намагалися все зробити якнайкраще, щоби хазяї добре заплатили. Робітники розпалювали багаття, працювали і співали пісні, щоби відігнати нечисту силу. Вранці ж господарям показували збережене господарство, отримували зароблене і веселилися під травневим деревом.У переддень свята необхідно обов’язково прикрасити будинок зеленим віттям, квітами, щоби весь рік пройшов вдало. Головним символом було травневе дерево. Це великий стовбур, зверху якого вінок із зелені і квітів. На вінку закріплюють різнокольорові стрічки здебільшого червоні. Травневе дерево — знак самого життя, весняного буяння. Стовп із вінком — наче чоловік і жінка, що дарують нове життя, символ злиття весни і воскресіння природи.
Італія в цей період підстрявіла найрізноманітнішими обрядами, кожен регіон мав свої особливості святкування травневих свят, що не дає зв’язної картини того, як саме італійський народ зустрічає головний весняний місяць — травень. Декілька десятиліть тому в деяких селах хлопці та дівчата 30 квітня йшли до лісу на нічну прогулянку. Вони виривали з коренем якесь дерево (букове, сосну або ялина) і встановлювали його на сільському майдані. До вершини дерева потім підвішували подарунки у вигляді шинки, сосисок, солодощів, свійської птиці та ін. Молодь веселилася навколо дерева, і свято завершувалося змаганням — хто з хлопців першим влізе на вершину дерева. Переможця обирали королем травня. Вибирали і травневу королеву. У різних регіонах Італії ще сьогодні поширені й інші травневі звичаї. В останній вечір квітня чи 1 травня веселі компанії сільських хлопців ходять від дому до будинку. Вони носять зелену гілку, прикрашену строкатими стрічками, свіжими квітами та лимонами, співають пісню, у якій сповіщають про прихід весни, і просять підношень. Ця зелена гілка називається majo, або maggio. На початку минулого століття в деяких селах області Венето в перші три травневі вечори молоді люди носили запалені гілки. У деяких селах Абруцці молодь піднімається на вершину гори «йдуть назустріч маю». Уся прогулянка супроводжувалась радісними криками, сміхом та вигуками й так аж до сходу сонця, яке зустрічали на вершині гори.
У північній Апулії розігрувався інший спектакль. Там містом чи селищем провозили візок, прикрашений прапорами та гілками оливи. На чолі ходи йшли трубачі та їхали численні вершники. У візку спочатку було три персонажі — Пульчинелла, Карнавал і Кварезіма. Їх зображували живі люди. Кварезіма схилялася над Карнавалом, що лежить на дні воза, і, мабуть, страждає на тяжку хворобу.
Італія в цей період підстрявіла найрізноманітнішими обрядами, кожен регіон мав свої особливості святкування травневих свят, що не дає зв’язної картини того, як саме італійський народ зустрічає головний весняний місяць — травень. Декілька десятиліть тому в деяких селах хлопці та дівчата 30 квітня йшли до лісу на нічну прогулянку. Вони виривали з коренем якесь дерево (букове, сосну або ялина) і встановлювали його на сільському майдані. До вершини дерева потім підвішували подарунки у вигляді шинки, сосисок, солодощів, свійської птиці та ін. Молодь веселилася навколо дерева, і свято завершувалося змаганням — хто з хлопців першим влізе на вершину дерева. Переможця обирали королем травня. Вибирали і травневу королеву. У різних регіонах Італії ще сьогодні поширені й інші травневі звичаї. В останній вечір квітня чи 1 травня веселі компанії сільських хлопців ходять від дому до будинку. Вони носять зелену гілку, прикрашену строкатими стрічками, свіжими квітами та лимонами, співають пісню, у якій сповіщають про прихід весни, і просять підношень. Ця зелена гілка називається majo, або maggio. На початку минулого століття в деяких селах області Венето в перші три травневі вечори молоді люди носили запалені гілки. У деяких селах Абруцці молодь піднімається на вершину гори «йдуть назустріч маю». Уся прогулянка супроводжувалась радісними криками, сміхом та вигуками й так аж до сходу сонця, яке зустрічали на вершині гори.
У північній Апулії розігрувався інший спектакль. Там містом чи селищем провозили візок, прикрашений прапорами та гілками оливи. На чолі ходи йшли трубачі та їхали численні вершники. У візку спочатку було три персонажі — Пульчинелла, Карнавал і Кварезіма. Їх зображували живі люди. Кварезіма схилялася над Карнавалом, що лежить на дні воза, і, мабуть, страждає на тяжку хворобу.
У Франції в травні темпи польових робіт слабшають. Тепер майбутній урожай залежить не стільки від праці фермера, скільки від сил природи, фермер тільки допомагає його зростанню і дозріванню. У травні закінчують посадку буряка, підгортають картоплю, сіють квасолю, льон, починають косити конюшину. цибуля, помідори, цибуля-порей. Багато що залежить від погоди в травні.
У народі кажуть: C’est le mois de mai —Qui fait le bon blé! Цей місяць травень дає хороший урожай! У весняних обрядах французькі етнографи виділяють травневі обряди в особливий цикл. У травневих обрядах основне місце, що визначає характер циклу загалом, займають аграрні обряди. Навіть церковні свята під християнською оболонкою все ще зберігають аграрні риси. Це місяць, коли найчастіше влаштовують сватання та заручини. Однак у травні вони намагалися не одружуватися, «щоб не накликати смерть». Загальноприйнятого пояснення цій забороні немає. Нас переконують припущення французького етнографа Ф. Бенуа, який вважає, що ця заборона народилася з уявлень народів Середземномор’я про те, що травень — місяць мертвих, місяць блукаючих душ. Повір’я про злих духів, про їх розгул у ніч із 30 квітня на 1 травня, зване Вальпургієвою ніччю, у Франції не так виражені й різноманітні, як у Німеччині. В Ельзасі існували ідеї, дуже схожі на розповіді про шабаш відьом на горі Брокен. В інших французьких провінціях ці ідеї зводилися до віри в особливу шкідливу діяльність всякої нечисті, спрямовану в основному на посіви й худобу. Щоб захиститися від напасті злих духів, у провінції Мен на поля кидали жмені солі, у стійлах в Анжу розсипали сіль, нею посипали корів, насипали сіль навколо будинку й на полях, а в інших місцях вважали за краще окроплювати поля і житла святою водою.
У Бретані молодь «захищала» село, бігаючи ним з гілками освяченого самшиту, вдаряючи цими гілками по кущах і деревах, щоб вигнати звідти відьом і фей. У районі Морван (Центральний масив) у цей день крейдою малювали хрести на дверях кіосків і под.
У Франції дуже широко поширилася думка, що саме 1 травня багато рослин і предметів набули корисних магічних властивостей. Особливо цінувалася роса, зібрана 1 травня перед сходом сонця, вважалося, що вона пом’якшує шкіру, відвертає шкірні захворювання, робить обличчя свіжим; ходити по такій росі босими ногами — значить не знати втоми під час тривалих маршів; цією росою обмивали вим’я корів і кіз, щоб вони краще доїлися і щоб молоко було жирним. Збиті із цього молока мають особливі цілющі властивості. Апотропеїчні властивості набували 1 травня гілки дерев і гній. Якщо вони хотіли нашкодити сусідові, позбавити його врожаю, вони намагалися вкрасти трохи гною з його двору й розкидати його на своєму полі. Магічна сила дня 1 травня поширювалася і на худобу. Пастухи намагалися вигнати худобу на пасовище на світанку 1 травня, навіть незважаючи на негоду — це страхувало від загибелі на місяць. Вважалося, що цілющі й магічні властивості багатьох рослин, зібраних на світанку 1 травня, примножуються; Вважалося, що глід, зірваний на світанку, захищений від блискавки, конюшина із чотирма пелюстками володіє особливими цілющими властивостями і т. д. У західних провінціях Франції особливо вірили в цілющу силу квітів. Не випадково свято конвалії, що відзначається практично повсюдно в країні, приурочене до 1 травня. Дарують їх один одному, зберігають, позаяк вважається, що квітка конвалія, отриманий 1 травня, приносить щастя. І сільські жителі, і городяни в цей день влаштовують прогулянки в лісі за конваліями. У деяких провінціях влаштовуються фольклорні свята, під час яких обирають «королеву». У Франції було відомо кілька різновидів травневих обрядів. Деякі з них виконувала молодь, інші — діти. Одним з основних травневих обрядів, у якому проявлявся колективний символічний вплив на рослинність із метою пристосування її для загального блага.
Назва «травень» збереглася для символів у найрізноманітніших церемоніях, не обов’язково пов’язаних із травнем: у церемоніях заручин так називали дерево, яке садили на знак заручин; у весільній церемонії так називали прикрашене дерево або великий букет, який несли перед весільним кортежем; «Травнем» також називали жердину, навколо якої розводили карнавальне багаття. Ще одну групу травневих обрядів виконували діти. Їх головними героями були Травнева Королева (la Reine de mai) і Травнева наречена (l’Epouse de mai), красуня Мей (Belle de Mai) або просто Мей. Ці персонажі завжди зображували маленьких дівчаток. Рідше з’являвся персонаж, замаскований гілками й листям (le Feuillu). Лише в декількох місцях,зокрема в Ельзасі і східних провінціях Франції, один із травневих днів уособлював «солом’яного опудала» (Homme de Paille) або якусь тварину, частіше ведмедя. У кожному кварталі міста або на кожній вулиці села встановлювався постамент, оповитий зеленню і квітами. На ньому сиділа королева, увінчана короною з квітів, у білому довгому вбранні. Гірлянди з квітів прикрашали її вбрання. Група дівчат, які складали оточення королеви, бігала вулицями, вимагаючи від перехожих подарунки за красу травня. Зібрані подарунки, переважно солодощі, використовувалися для колективних частувань. Загальноприйнятого пояснення цього звичаю, засвідченого ще з 16 століття, але, ймовірно, датується більш раннім часом, немає. Сидяча цариця, що нагадує статую, може асоціюватися з римською богинею Флорою або з галльською богинею, матір’ю землі, яку шанували в Галлії як «дарувальницю» достатку. Також побутує думка, що травнева королева зображує християнську діву Марію. Не виключено, що в XVIII столітті, коли церква оголосила Діву Марію покровителькою місяця травня, цей обряд відродився.
Австрійські традиції не сильно відрізнялись від німецьких тут також ходять численні легенди про «дике полювання духів». За старих часів селяни старанно замикали двері і вікна будинків, сараїв, прибирали речі з двору, встромляли в землю граблі, лопати, вила гострими кінцями вгору. На пагорбах горіли вогнища Вальпургії.
Для сільської молоді, особливо для хлопців, це був час галасливих веселощів. Вони бігали по чужих дворах, розкидали сміття, вішали на дерева та паркани все, що потрапляло під руку — старе взуття, корита, колеса тощо. Особливо постраждали дівчата, які з якихось причин заслужили свій гнів: під вікна клали сухі дерева, пошарпані солом’яні опудала, тирсу. У Вальпургієву ніч, як і в ніч, повну магії, збирали трави, промивали росу: вважалося, що трава й роса в цю ніч набувають особливої сили, можуть зцілювати хвороби, дарувати красу і т. Д. У ніч перед 1 травня встановили майбаум (Майбаум), який намагалися непомітно вкрасти з лісу, що належав сусідньому селу. У його оформленні брала участь уся молодь. Як і у випадку з іншими церемоніальними деревами, його стовбур очищали від кори й гілок, а невелику верхівку прикрашали штучними квітами, яблуками, цукерками, а на самій верхівці закріплювали вінок і пляшку вина для переможців конкурсу. Травневий стовп був гордістю всього села, вночі біля нього ставили варту, щоб його не вкрали сусіди. Часто господарі і викрадачі влаштовували бійки. Украдене дерево намагалися якнайшвидше повернути, оскільки його втрата була не лише ганьбою, а і сприймалася як прикмета. Біля травневого стовпа на майдані молодь танцювала, веселилася, влаштовувала різноманітні ігри. Із числа дівчат і юнаків вибирали травневого «нареченого» й «наречену» або «короля» і «королеву», прикрашали їх квітами, свіжою зеленню, розсаджували на почесних місцях.
Протягом першої половини травня в більшості регіонів Австрії все ще побоювалися заморозків. Тому деякі католицькі святі — Боніфацій, Панкратій, Серватій, дні яких припадали (за церковним календарем) на цей час (12, 13 і 14 травня), входили в народний календар як «крижані святі». «Хто стриже вівцю до Серватія, вовна йому дорожча за вівцю» («Wer sein Schaf schert vor Servaz, dem ist die Wolle lieber als das Schaf»), — говорить народне прислів’я. У ці дні у виноградарських районах на нічліг виставляли варту, яка на випадок холодів стріляючи і дзвонячи в дзвони, скликала народ «палити димні багаття». «Боніфацій, Панкратій і Серватій — три справжніх злодія вина», — вважають виноградарі. Холоди закінчилися 15 травня — у день «холодної» або «мокрої» Софії. Ритуали проти посухи, граду та несвоєчасних дощів також приурочували до всіх знаменних днів травня. Але особливо часто їх поєднували з великим релігійним святом — Вознесінням. У цей день, як і за тиждень до нього, відправляються і їдуть верхи на поля релігійні процесії, щоб убезпечити посіви, як вважається, дії, які, здається, прийшли на зміну більш раннім магічним процесіям.
У ці дні існувала низка прикмет і заборон. Наприклад, у Тіролі вважалося, що заборонено сіяти і виганяти худобу в середу, або в молодик (в інших місцях — у повний місяць). На початку сівби селянин читав молитву, кропив «святою» водою кошик для зерен. На дно його клали полотно, освячене на Великдень. У Каринтії тканина повинна бути виготовлена з першої пряжі й має бути виготовлена самою господинею. Зерна часто змішували із сережками великодньої верби, оскільки вважалося, що це може захистити посіви від мишей та граду. У якості подарунка кротам і мишам по кутках поля закопували жмені кукурудзи. У перші борозни, зроблені плугом, клали писанки і хліб. По всій Австрії було широко поширене оздоблення будинків і церков гілками й деревами. У низці місць також були зведені травневі стовпи й навколо них влаштовувалися танці і спортивні змагання. Народ також сприймав Трійцю як пастирське свято. Пастухи, як головні герої, збиралися на спільне застілля, їжа для якого збиралася по всьому селу.
Угорщину травневі свята також не оминули. Будинки прикрашали зеленими гілками й листям. Про цю традицію згадував католицький письменник Пелбарт Темесварі ще в 15 столітті. По всій Угорщині звичай встановлювати травневий стовп також відомий давно. По-угорськи його називали Májusfa (майполе), Yakabfa (дерево святого Якова) і hajnalfa (дерево світанку). Уже в XVIII столітті існували офіційні заборони на встановлення травневого стовпа через бунти й галас, що відбувалися під час цього, оскільки цінні плодові дерева часто вирубували. У XX столітті молоді люди зазвичай ставлять перед будинком своїх дівчат травневий стовп.
У Ясшагу травневим деревом була переважно береза або тополя,на гілках вішали стрічки, пляшку вина та інші подарунки. Під час паломництва молодий чоловік лише поставив дерево перед будинком дівчини, і його прикрасили дівчина з матір’ю. Якщо дівчина подобалася не тільки одному хлопцеві, то за право поставити на неї дерево часто спалахували сварки й бійки, і дерево доводилося захищати від суперників. У багатьох місцях на Трійцю або під кінець травня, під час танців останнього вечора свята, під звуки музики рубали і прибирали травневі поля. Тема установки травневого стовпа часто звучала в піснях і віршах угорського народу. У наш час травневі стовпи встановлюють не тільки для дівчат, а і для популярних у селі людей, наприклад, вчителя або голови сільради. Пізнішою трансформацією звичаю травневого поля є поширений нині звичай відправляти дівчатам букети квітів. Молоді чоловіки надсилали красиво прикрашені горщики з квітами дівчатам, до яких вони залицяються. Елегантний квітковий горщик на вікні будинку дівчини інформував всіх про серйозні наміри хлопця так само, як і травень у минулому. У XVI столітті, судячи з історичних даних, при царському дворі 1 травня проводилися кінні перегони. Можна припустити, що цей звичай має середньовічне походження. Кінні перегони відбувалися аж до турецького завоювання. Останні перегони відбулися в 1526 році й у них взяли участь королівські скакові коні і скакові коні з Польщі. В угорському фольклорі є багато вказівок на велику роль зелені, особливо троянд.Краща прикраса угорських садів — троянда — майже завжди цвіла на трійцю, тому цілком природно, що вона стала однією з основних мотивів угорських пісень на Трійцю.
На відміну від інших народів Європи, цикл свят 1 травня — не був приурочений до чортового збіговиська, відсутні повір’я і ритуали, пов’язані з вигнанням злих духів, з профілактикою шкідливих дії чаклунів, відьом, у цих обрядах і культі мертвих немає жодних слідів. У деяких регіонах Угорщини на Трійцю проводили ритуали, пов’язані з водою. Так, у селах, розташоване на березі Дунаю, на ньому було прийнято кататися на човнах, прикрашених зелені гілки і квіти.
На території Чехії та Словаччини обрядовість не надто відрізняється від нашої. У кінці квітня, у ніч на Пилипа і Якуб, запалюють багаття. Вони, за народними повір’ями, також послаблюють силу чаклунства, захищаючи посіви й худобу. У цю ніч, перед першим травнем, юнаки ставлять перші дерева — травень (máj). Це висока, тонка ялиця або ялина, ретельно очищена від кори з верхньою кроною (věník). Верхівка травня прикрашена різнокольоровими стрічками, червоними хустками, дрібними завитками. Нижче крони розвішують широкий вінок із весняних квітів. У кожному селі встановлено кілька травневих стовпів, найвищий із яких знаходиться на площі на все село (зараз при місцевій народній раді). Крім того, кожен молодий чоловік ставить перед будинком своєї коханої дерево (найчастіше березу).
Це дуже давній звичай. Згідно із середньовічними джерелами, травень, подарований дівчині, колись означав певну форму пропозиції руки й серця. Наприклад, згідно з рішенням суду Празької консисторії 1422 року, у спірному випадку, за старим звичаєм, такий шлюб визнавався дійсним. Під основний травень була влаштована перша молодіжна «музика» під відкритим небом. Юнаки з маленьким деревом ходили від хати до хати з колядкою і запрошували дівчат на танці. Дівчата повинні були дарувати подарунки хлопцям за це запрошення. Тепер звичай «ставити травень» переноситься на першотравневі свята; Таким чином, це традиційне весняне свято отримало новий зміст. У деяких селах дають часник худобі, а ввечері, зачинивши двері комор, малюють на них хрест із часником. Через десять днів після вознесіння чехи і словаки святкували letnice, яке словаки ще називали turice, rusadla. Цикл цих обрядів був пов’язаний із християнським святом Святого Духа (П’ятидесятниця). Це було зелене свято, усі будинки були прикрашені гілками дерев, молодь продовжувала веселитися в травні. Травневий стовп урочисто прибрали в понеділок після Дня Духа. Під час цієї церемонії чехи в Моравії збирали ряджених у різноманітних масках: стареньки, нареченого й наречену, циган, купців, дроворубів, сажотрусів, пожежників тощо. Дерево намагалися продати, потім зрубали дерев’яною пилкою і, нарешті, повалили на землю. Свято закінчувалося танцями й рясними частуваннями в таверні.На думку багатьох дослідників, царські ігри тут перепліталися зі старовинним обрядом обходу полів, який мав магічне значення захисту врожаю. Цей звичай із часом перетворився в церковну процесію обходу кордонів, що здійснювалася вже в XVI столітті верхи на коні на чолі зі священником, який молився про хороший урожай. Однак відомий чеський учений Ченек Зібрт, який вивчав генезис народних звичаїв, вважав дерево — травень і маски королів у період літа перед трійцею символами весни, пробудження і розквіту природи, а потоплення і страти короля, вирубки травневого стовпа — обряду поховання на весну, схожого на обряд знищення морени. Королівські ігри в Словаччині повністю зникли. Втім, вони були добре відомі словакам і раніше. Цей звичай переслідувався церквою, перші заборони «за старим звичаєм вибирати королів на свята русалок, танцювати, вбиратися в перевернуті овчини і веселитися до упаду і т.д…»
1 травня в Румунії це день пророка Єремії відзначався повсюдно — Армінденул, Арменден, Арміндин, Армендер, Бауну, Пауну. Напередодні цього свята зеленими гілками прикрашали вікна, двері будинків і сараїв для худоби. Також їх використовували для прикраси ярма для волів. З лісу приносили гілки або цілі дерева дуба, бука, верби та інших дерев, які називали армінден, або майпол, які ставили біля воріт будинку. Листя таких дерев залишали тільки на верхівці. Дерева намагалися зберегти до першого помелу нової пшениці, щоб розвести на них багаття у вогнищі і спекти хліб із насіння нового врожаю. Вважалося великою честю, якщо хлопець, бажаючи вшанувати кохану дівчину, ставив перед її будинком Армінден. Хоча це робилося в глибокій таємниці, дівчина повинна була знайти хлопця, який її шанував, і пригостити вином. 1 травня жінки утримувалися від польових та домашніх робіт, щоб град чи буря не зламали посіви. На Буковині, у Молдові та Мунтенії в цей день смажили баранину, йшли на лісову галявину й там їли, запиваючи полином горілкою або вином, у яке клали зелений полин. Іноді вони брали із собою музикантів і веселилися в лісі до вечора, а потім поверталися додому з піснями, прикрашеними бузком і полином. У сільськогосподарських роботах цей день вважався найкращим для посіву квасолі та висадки розсади огірків. Як бачите, весняний календарний цикл румунів надзвичайно багатий. Тут відзначені лише найпоширеніші звичаї, обряди та повір’я. Як і в зимових календарних обрядах, у них чітко розмежовуються дохристиянські уявлення, пов’язані з основними землеробськими заняттями народу: землеробством і тваринництвом.
У Греції травнева обрядовість часто повторює звичаї Великоднього тижня. Перед вхідними дверима будинку на палиці, убитій горизонтально над дверима вішають вінок, там він повинен залишатися цілий рік, поки його не замінять на наступний день 1 травня. Це дуже давній звичай. У класичній Греції він називався іресіоні (η ειρεσιωνη) і полягав у плетінні вінків із квітів, листя і плодів. повинні були проганяти хвороби. Також не виключено, що ми маємо справу з відлунням свята богині Деметри.
Найдавніший магічний зміст травневого свята рослинності зберігся у звичаях деяких сільських місцевостей, де для вінків використовували злаки й гілки плодових дерев: сюди ж додавали грона пшениці, проса, гілку фігового дерева з висячими плодами, гілочку мигдалю або граната, часник («амулет від пристріту»), татарник («захист від ворогів»), рослина з «приворотами». Гірлянда або вінок з усіх цих рослин захищала мешканців будинку, перед яким він висів протягом року (в деяких місцевостях тільки до 24 червня — Іоанна дня). Свіжу зелень і квіти також використовують для прикраси вікон будинків, балконів, будують із них всілякі композиції. 1 травня влаштовують хресні ходи. У наш час це найчастіше роблять діти: увінчані квітами, іноді з гілками апельсинового дерева в руках, ходять від хати до хати і співають пісні, за що отримують ласощі (острів Родос, архіпелаг Кіклади, Епір та інші регіони): Дозвольте мені прийти до вас у травні місяці, місяці травні з його трояндами, квітні з його квітами. На острові Корфу носять травневу жердину. Його роблять із молодого кипариса, зверху якого залишають гілки, закріплюють на них вінок із польових квітів, фруктів і зелених овочів. Група молодих людей, прикрашених хрест-навхрест гірляндами квітів, які називаються травневими квітами (в інших місцях — великодніми квітами), несуть містом жердину і співають особливі травневі пісні під акомпанемент бубна та інших народних інструментів. У деяких місцевостях травень уособлює хлопчик, увінчаний квітами. Його супроводжує група молодих людей, а іноді й дорослих чоловіків, зі співом і танцями. Їм видають гроші або провізію для партії. В Епірі зберігається обряд пробудження природи: хлопчик лягає на землю, прикидаючись мертвим. Дівчата прикрашають його квітами і травами, сидять і оплакують смерть красивого юнака, розповідають про пробудження і розквіт природи і, нарешті, просять юнака прокинутися. Він «прокидається» і встає. Подібний обряд трапляється на Пелопоннесі, де він називається фускодендрія (φουσκοδενδρια) — розпускання бруньок. Уявлення про травень як початок нового життя не тільки природи, але й людини ідентичні ідеям березня. Малоазіатський бог Адоніс, фракійський Діоніс, християнський Христос — усі ці міфологічні образи різних епох символізували вмирання і воскресіння рослинності. Більш ранні з них залишилися жити в неясних обрядах і віруваннях, часом абсолютно незрозумілих самим народом, а новітній християнський культ створив розгалужений масляно-великодній цикл обрядів, дуже складний і різноманітний за часом їх виникнення і смислового навантаження його складових. Скотарство, головно вівчарство, набагато менше відбивалося на весняних обрядах грецького народу.
Складні процеси етнічної історії, наприклад, знаходять своє відображення в ритуалах травневих свят у шотландців. У гірській місцевості Шотландії горяни відзначали 1 травня як свято скотарства, стародавнє кельтське свято Белтайн, пов’язане з культом сонця. До наших днів збереглися його стародавні кельтські риси: розпалювання величезних вогнищ на вершинах пагорбів, молитва сонцю, залишки стародавніх жертвоприношень богам. В англізованій низовині Шотландії (Lowland) свято набуло загальноєвропейських рис: «травневе поле», «травнева зелень», вибір «травневої королеви». І все ж, у деяких селах Лоуленда навіть сьогодні можна спостерігати деякі відгомони древніх ритуалів кельтського свята Белтайн.
З приходом християнства по всій території Європи традиції та звичаї почали стиратись та асимілювати. Церква робила все можливе для навернення у своє «лоно» щонайбільшої кількості пастви, і використовувала найрізноманітніші засоби, наприклад заміщення свят, так замість Коляди з’явилось Різдво Христове, Великдень змінився Паскою, а цілий ряд травневих свят заміщується Трійцею, Іоаном Хреститилем тощо.
Щоби позбавити травневі свята язичницького духу, церква запровадила так звані святі травні (maggi sacri). Із цією метою вона присвятила місяць травні діві Марії, а на язичницькі свята травневих календ і т.д. призначила свята кількох святих. Таке походження свята святого Ефізія (1 травня), яке відзначають у Кальярі великою процесією віруючих, свята свічок у Губбіо честь святого Убальда та деяких інших. Така ж ситуація зустрічається по всій території Європи.
Із появою неоязичницької релігійної течії в другій пол. ХХст., відбулося відновлення частини язичницьких стародавніх традицій та їх повторне становлення. Сьогодні повернення до своєї історії, культури та глибоких давніх традицій набирає швидких обертів, усе більша кількість людей усвідомлює важливість єднання з природою а отже й починає відчувати той давній зв’язок між природою та традицією.
Джерела:
Календарні звичаї та обряди у країнах зарубіжної Європи кінець XIX – початок XX ст. весняні свята http://flibusta.site/b/535731/read
Світлини взяті з мережі інтернет та згенеровані за допомогою ШІ